Полярне сяйво над Україною 19-21 січня 2026.
2025 рік був доволі тихим у плані геомагнітної активності. Мені вдалося побачити кілька сяйв, але вони були відносно слабкими, ледь помітними. Це й зрозуміло — пік активності цього сонячного циклу відбувся у жовтні 2024, і з тих пір пішов на спад. Але активність не впала до нуля. На Сонці все ще видно плями, які позначають місця, де сильні магнітні поля пригнічують конвекцію гарячої плазми, через що ці ділянки стають холоднішими й видаються темнішими. Іноді складна конфігурація цих полів призводить до їх раптового «перепідключення», що спричиняє сонячні спалахи та викиди корональної маси. І хоча таких подій стало менше, ніж у 2024 році, іноді достатньо одного влучного викиду, щоб небо над Землею засяяло.
Саме це й трапилося 18 січня. Група плям 4341 (на фото — лівіше від центру диска Сонця) відзначилася потужним спалахом (X1.9), який був спрямований майже на Землю.
Цей викид був порівнянний за потужністю з подіями жовтня 2024, і судячи з напрямку, куди “дивилися” плями, імовірність, що викид корональної маси влучить у Землю, була дуже високою. І справді. На наступний день, 19 січня Національний центр прогнозування космічної погоди (NOAA SWPC) оголосив штормовий прогноз рівня G4 (до Kp8). Це значило, що за сприятливих умов полярне сяйво може бути видимим і на півночі України.
Ударна хвиля коронального викиду була надзвичайно швидкою (понад 1200 км/с), а загальна напруженість міжпланетного магнітного поля (Bt) досягала до 90 нанотесла. Проте напрямок міжпланетного магнітного поля відносно магнітного поля Землі (Bz) більшу частину часу залишався північним (позитивним), що суттєво обмежило інтенсивність геомагнітної бурі. За тривалого негативного Bz наслідки могли б бути значно сильнішими, бо в такому випадку, він “зчіплюється” з магнітним полем Землі та дозволяє енергії сонячного вітру ефективно проникати в магнітосферу.
Загалом, усі передумови для гарного видовища існували. До того ж, трималася безхмарна морозяна погода, і я став готуватися до спостережень. Шоу не забарилося. Ближче до півночі з 19 на 20 січня на півночі над небокраєм з’явилося сяйво. Спочатку воно було стабільним, лише світило майже рівним світлом, але трохи більше, ніж за півгодини розбурхалося. Кольорові стовпи то з’являлися, то зникали над небокраєм з північного заходу до північного сходу.
Дещо пізніше від основної маси сяйва відділялися дуги, які рухалися на південь, прокочуючись над головою. Чисте зимове небо, -17, майже півметра снігу, і полярне сяйво, яке мінилося над головою… Було таке враження, що я на мить опинився десь у Скандинавії.
Найбільш вражаючою стала зелена авроральна дуга в південно-західному напрямку. Вона простягалася майже від зеніту до горизонту та протягом приблизно години змінювала структуру: розпадалася на окремі ділянки й знову “збиралася” в суцільну смугу, тьмяніла та поступово яскравішала.
На більшості фото вгорі по центру можна помітити Плеяди, які були в момент зйомки майже на заході.
Видовище тривало кілька годин. Тієї ночі я майже не спав.
Активність зберігалась увесь день, і коли звечоріло, стало зрозуміло, що увечері нас знову чекає шоу. Утім, потік частинок, які викинуло Сонце, уже слабшав, і сподівання на таке ж величне видовище були безпідставні.
Полярне сяйво почало проявлятися майже одразу після заходу Сонця. Спочатку це була невиразна смуга, яку було ледве видно над обрієм, але час ішов, і вона почала “розгоратися”. Цієї ночі я виставив дві камери. Одну — спрямовану на північний захід, щоб бачити край сяйва (я жалкував, що не зробив цього минулої ночі, щоб краще бачити “хвилі”, які рухалися на південь), іншу — прямо на північ, щоб бачити основне видовище.
У ніч із 20 на 21 січня домінувала вже червона «завіса» — широка, м’якша за формою структура, з вертикальними променями. Чому так? Кольори світіння залежать від взаємодії частинок з газами атмосфери. Цей процес певною мірою нагадує сяйво неонових ламп, де газ світиться під дією електричного струму.
За червоний і зелений кольори відповідають атоми кисню на різних висотах. Червоний більш характерний для висот близько 250 кілометрів і вище, де газ дуже розріджений. Зелений виникає на нижчих висотах, де атмосфера густіша. Якщо врахувати кривизну Землі, то стає очевидно, що коли видно зелені кольори — сяйво ближче до спостерігача. Якщо лише червоні — воно або недостатньо потужне (частинки викиду не змогли проникнути глибше в атмосферу), або дуже далеко (зелені кольори сховані за обрієм).
Іще в природі трапляється пурпурне та блакитне сяйво. За ці кольори відповідають молекули та іони азоту, але на нижчих висотах — близько 100 км. І воно досить рідкісне (потрібно, щоб частинки, викинуті Сонцем, пройшли глибоко в атмосферу) і в Україні майже нема шансів його побачити (через низьку висоту потрібно, щоб воно було достатньо близько до спостерігача).
Це була іще одна неймовірна, казкова ніч, але й більш морозяна. На жаль, акумулятори фотокамер підвели в мороз, і камери вимикалися, не давши зафіксувати частину видовища. Я намагався оперативно міняти їх, але тим не менше, частина видовища була втрачена. Але з решти відзнятого матеріалу вдалося змонтувати таймлапс:
Трохи шкодую, що не вдалось обробити все в найближчі дні після тієї події. Через російські обстріли та розкрадання на побудові захисних споруд постачання електроенергії було дуже далеким від стабільного. У січні 15 годин відключень були “нормою”, кілька днів було понад 20 годин. У лютому ситуація була трохи кращою, але все одно доводилося заощаджувати електроенергію, витрачаючи її на найкритичніші потреби. Тому монтування відео, підготовка фото та написання цього допису були відкладені до підходящих часів, і я зміг почати ними займатися вже в кінці лютого.
У ті складні часи сяйво стало тією опорою, яка підтримала та надихнула мене. Такі величні природні явища дуже заспокоюють. Це, ніби дивитися на потік води чи рух хмар, тільки в значно грандіознішому масштабі. Шкода лише, що активність Сонця спадає, і шанси, що щось подібне станеться найближчими роками все менші й менші.
